П´ять причин, через які постраждалим важко оговтатися після травми
Поділитися
Люди, які пережили травму, часто відчувають себе відірваними від життя, від оточуючих і навіть від рідних. Одним із найпоширеніших симптомів посттравматичного стресу є соціальна відстороненість. У людини після травматичної події виникає бажання глибокої ізоляції.
Про це повідомляє Psyhology Today.
Тому, тим, хто вижив, може знадобитися додаткова підтримка тих, хто їх оточує, щоб справитися з повсякденними труднощами, та для пошуку професійної допомоги.
Існує ряд причин, через які людині, яка пережила травму, може бути важко шукати та навіть приймати підтримку. Хоча така поведінка може збентежити і навіть розчарувати близьких. Розуміння цих причин може сприяти відновленню зв’язку.
Почуття збентеження або сорому
Хоча обговорення травми та її наслідків стало поширеним у сьогоднішньому суспільстві, багато хто все ще прирівнює реакцію на травму до слабкості. Отже, ті, хто пережив травму, часто хвилюються, що їх вважатимуть слабкими через симптоми. Вони можуть відчувати паніку в соціальних ситуаціях чи натовпі, або вони можуть бути не в змозі відчувати радість чи хвилювання так, як раніше. Сором і збентеження часто супроводжують травму, чи то через звинувачення жертви на суспільному рівні, чи через внутрішнє самозвинувачення через нездатність контролювати емоційні та фізіологічні реакції після травми.
Побоювання, що інші засудять або не зрозуміють
Багато постраждалих відмовляються звертатися за допомогою через страх, що інші "їх не отримають". Гірше того, вони, можливо, вже шукали підтримки та зустрілися з іншою реакцією. Непідтверджувальні твердження можуть варіюватися від "А могло бути гірше" до "Якби ви не зробили Х, цього б не сталося". Жертви дитячих травм особливо бояться звертатися по допомогу в дорослому віці.
Хвилюючись, вони можуть втратити контроль
Багато тих, хто пережив травму, уникають будь-яких думок і почуттів, пов’язаних зі своїм досвідом, через хвилювання, що нагадування або розмови про те, що сталося, можуть викликати емоційні реакції, які вони не можуть контролювати. Як наслідок, вони можуть ухилятися від звернення за допомогою та намагатися підтримувати видимість стабільності через уникнення, щоб не порушити регуляцію.
Небажання обтяжувати інших
Ті, хто пережив травму, часто говорять: "Я не хочу, щоб вони знали, через що я пройшов". Вони можуть уникати розповідати про свій досвід через страх, що вони також травмують оточуючих. Особливо це стосується тих, хто в дитинстві стикався з недопомогою опікунів. Батьки, які показують, що вони не в змозі стримувати роздратовані емоції дитини, можуть ненавмисно навчити дитину, що навіть ті, кому довірили їхню опіку, не здатні допомогти у скрутну хвилину.
Бажання заморозити життя
Реакція застигання, організована вегетативною нервовою системою в момент травми, однак може мати місце й більш тривалий час. У дорослому віці це може проявлятися у вигляді відсутності мотивації, нерішучості, "лінощів" або почуття застрягшого життя. Люди, які відчувають тривалу реакцію на зависання, часто ухиляються від звернення за допомогою, мають проблеми з визначенням, що їм потрібно першочергово.
Тому підтримка та прийняття близьких відіграють головну роль у процесі відновлення після травми, яка за своєю природою може змусити постраждалих до ізоляції та емоційної відстороненості.
Важливо не просто усвідомлювати, чому постраждалим складно звертатися за допомогою, а й підтверджувати почуття вразливості, що заважає їм відкрито говорити про свою боротьбу.
Постраждалий може навіть не формулювати потребу в допомозі, однак вона може справді існувати, і емоційна відстороненість є самим сигналом цього.
Нагадуємо, що депресивні розлади тягнуть за собою зміни, які відбуваються в мозку. При цьому спеціальна терапія допомагає примусово навчитися мислити раціонально.
Читайте Новини.LIVE!
