"Оце й мої двадцять гривень там літають!": феномен донатів в Україні з точки зору психолога

Донати на ЗСУ - чому так багато збирають - психолог

За десять місяців війни в Україні сформувалася унікальна культура донату: на армію та допомогу постраждалим від російської агресії жертвують усі — і дорослі, і діти. Хтось робить окопні свічки, хтось везе через кордон рації, хтось в'яже військовим шкарпетки або збирає речі для біженців — і трохи не кожен перший, включно з пенсіонерами, перераховує гроші ЗСУ. Три мільйони гривень на "Ловця шахедів" було зібрано за 20 хвилин, а суперуспішні збори на дрони та "супутник Притули" породили легендарний мем "Оце й мої двадцять гривень там літають", під яким може підписатися більшість населення України.

Про природу та психологічні причини феномена української благодійності Новини.LIVE поговорили з відомим українським психотерапевтом, кандидатом психологічних наук Оленою Рихальською.

Олена Рихальська
Олена Рихальська. Фото з особистого архіва

Шість типів мотивації

— Чому люди взагалі займаються благодійністю? І чи є люди, які за своїм психологічним типом схильніші допомагати іншим, ніж інші?

— Почнемо з того, що основою є мотивація. А вона у кожної людини може бути різною. По-перше, існує мотивація, яку можна назвати позитивною — вона просто включена у систему цінностей людини. Людина ідентифікується з якоюсь групою, якій вона хоче допомогти, або з ситуацією — війна, допомога інвалідам тощо. Людина просто допомагає іншим від щирого серця, від душі. Таких людей в Україні багато.

Другий різновид мотивації зустрічається у людей самотніх або самонеідентифікованих осіб, тобто людей, у яких не сформовано своє "Я". Іноді ці дві категорії перетинаються: найчастіше самонеідентифікована людина страждає від самотності. За допомогою благодійності такі люди відновлюють свою самоідентифікацію, набувають почуття причетності до цього світу. Допомагаючи, вони несвідомо психологічно приєднуються або до тих, кому вони допомогли, або до тих, хто допомагає. І тоді така людина стає частиною групи, навіть якщо в реальному житті вона з нею ніколи не перетиналася.

Україна
Фото: Unsplash

Ще один, третій різновид — це почуття провини. Воно зараз часто спостерігається, наприклад, у людей, які виїхали з країни. Такі люди активно намагаються допомогти своїй країні всім, чим можна, щоб заглушити почуття провини через те, що вони зараз не перебувають в Україні.

— Але насправді вони не винні в цьому. Звідки береться це почуття?

— Так, жодної провини в цьому немає. Це абсолютно ірраціональне відчуття, але у багатьох воно присутнє. Це частий випадок, і тут треба розуміти, що такі ситуації виникають не тільки під час війни. Припустимо, у людини помер від хвороби родич, і людина вважає, що не змогла їй вчасно допомогти. Тоді така людина може включитися у допомогу тим, хто страждає на цю хворобу.

Є й четвертий різновид мотивації — демонстративна. Те, що називається благодійністю напоказ: "Дивіться, я допомагаю, який я молодець!" Іншими словами, випинання себе перед якоюсь конкретною людиною або групою людей. До речі, у християнстві вважається, що якщо ти зробив якусь пожертву чи добру справу, ти не повинен про це розповідати. В Євангелії сказано: "Як чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була потаємною". Тобто мотивація не має бути демонстративною — це має бути мотивація першого різновиду, коли ти робиш добро від щирого серця, без будь-якої вигоди.

П'ята мотивація — це почуття страху: "Якщо я чогось боюся, то хочу зробити щось, щоб усе це швидше закінчилося і мені перестало бути страшно". Ця мотивація часто властива дітям. Свого часу у мене було багато консультацій з дітьми моїх клієнтів: одна дівчинка знялася в кіно, друга дитина продавала якесь печиво, третя танцювала — і потім вони зібрані на цьому гроші відправляли ЗСУ. Роблячи це, діти знижували свою тривожність, і їхні страхи ставали менш активними.

— Тобто можна сказати, що у такий спосіб вони отримували від своїх дій певну психологічну вигоду?

— Звісно. Всі ці групи, крім першої, отримують свою психологічну вигоду від того, що комусь допомагають. І це непогано: допомагаючи іншим, люди вирішують ще й свої проблеми, знаходять для себе потрібну форму заспокоєння. Повертаючись до нашої п'ятої мотивації  — страху, можу сказати, що благодійність у цьому випадку — це ще й несвідоме прагнення встановити контроль над ситуацією, яка спричиняє цей страх. "Я щось роблю — і ми стаємо ближчими до перемоги, до того, що я повернуся в Україну, або до того, що сьогодні бомба не прилетить у мій будинок".

волонтери
Багато людей домомагають армії з мотивацією наблизити перемогу. Фото: УНІАН

Шостим різновидом мотивації я назвала б віру — незалежно від релігійної приналежності. Віра завжди передбачає допомогу та взаємопідтримку. Людина не лише молиться, а й платить десятину чи просто жертвує гроші тим, кому вони потрібні. Зараз, до речі, багато хто починає ходити до храмів і молитися за синів, чоловіків та інших родичів на фронті. І, відповідно, жертвують через храм гроші на ЗСУ.

"Після війни мотивація зміниться"

— Який із різновидів мотивацій, на вашу думку, зараз переважає серед українців?

— Я назвала би другий, третій, четвертий і п'ятий. Хоча ми, звичайно, не можемо скидати з рахунків перший — просто допомогу від щирого серця. Насправді все залежить від типу особистості людини, від її рівня страху, емоційності, попереднього досвіду, від того, чи є у людини на війні близькі, чи ні.

— Як ви вважаєте, чи збережеться в Україні культура донату після закінчення війни?

— Скажімо, прямо: ми не знаємо, що буде після війни. Хтось відчуватиме позитив, хтось — розчарування від того, що не все одразу налагодиться. У когось зміняться життєві обставини, у когось, хто перераховував гроші на армію, загинуть усі близькі на фронті, і людина психологічно просто заблокує для себе цю історію. А хтось побачить, що Україна відновлюється, і переспрямує свої пожертвування вже на відновлення — гадаю, це робитимуть, зокрема, й ті наші біженці, які вже адаптувалися за кордоном. Іншими словами, після війни і динаміка, і мотивація якимось чином зміняться, але яким саме — зараз важко сказати.

Україна
Фото: Unsplash

Як позбутися відчуття, що ти робиш замало

— Багатьом людям, навіть тим, хто регулярно донатить армії чи займається волонтерством, знайоме відчуття, що вони все одно роблять недостатньо. Що робити із цим почуттям?

— Почнемо з того, що почуття провини — будь-яке почуття провини — людині формує суспільство. Ми не народжуємося з почуттям провини, його немає серед таких базових емоцій як, наприклад, радість або горе. Це соціалізоване почуття, яке вигадав соціум. Тобто ми самі себе їм напружуємо. Насправді кожна людина робить рівно стільки, скільки вона може. Є люди, які взагалі нічого не можуть зробити, але вони здатні, наприклад, хоча б помолитися за інших — і це також буде їхній внесок. Ми говорили сьогодні про Євангеліє, тож можна згадати ще й притчу про бідну вдову, яка принесла в храм лепту — дрібну монетку. Інші люди пожертвували на храм багато грошей, а вона — лише одну дрібну монетку, але жінка дала більше за інших, бо віддала все, що мала.

Тому міряти, скільки ви зробили і скільки ви пожертвували, у жодному разі не потрібно. Варто просто максимально робити те, що ми можемо. Хтось рятує своїх батьків, дітей, тварин — це також допомога. І не потрібно слухати жодних диванних критиків, які розповідатимуть, що ви чогось не зробили.

Фото: УНІАН

Актуальне по темі

Благодійний фонд 'Майбутнє для України'
Children Hub

Children Hub — безпечний простір для адаптації українських дітей-переселенців у країнах ЄС

Понад тисяча дітей віком від 3 до 15 років щомісяця відвідує безкоштовні заняття у Варшаві

Допомогти розвивати CHILDREN HUB